Позичте часу, хто скільки може.

Ну що ж... давно я тут не писала... на жаль.
Життя ніби поділилось на період «до» та «після» цього злощасного карантину. Чому злощасного? Хм... Ні, я не кажу, що він був зовсім непотрібний, чи навіть що він міг бути не таким тривалим. Він був необхідний. Хворих було насправді багато.
Та от відпрацювання цього карантину... У моєму вузі вирішили відпрацьовувати його вечірніми парами та за рахунок зимових канікул.
Це насправді складно. Спочатку зранку їдеш на три-чотири заняття... Тоді годину-дві або тиняєшся з одногрупниками навколо уже рідних стін університету, або їдеш додому, щоб побути там щонайбільше півгодини і знову йдеш на пари. Вдома опиняєшся не раніше 8 вечора...
Але що з того, що ти вдома? Єдине, про що думаєш – так це про те, що десь там лежить книга, яку ти маєш читати. І ця думка тебе переслідує практично постійно. Ти про це думаєш коли їси, коли говориш з рідними... Іноді з’являється відчуття, що ти й уві сні думаєш про навчання. Починаєш вірити викладачам, які у вересні запевняли, що на найближчих 5 років найкращими друзями у нас будуть книги, а улюбленим місцем – бібліотека.
Хочеться стількома враженнями поділитись... І про перші здані модулі, і про перші невдачі, і про абсолютно новий погляд на процес навчання загалом.... Позичте часу, хто скільки може. =)